Всеволод Нестайко

Автор геніально-веселих книг Всеволод Нестайко Нестайко – давнє козацьке прізвище. Коли Катерина ІІ ліквідувала Запорізьку Січ, козак Нестайко не поїхав за Дунай, а осів у Бучачі на Тернопільщині, започаткував рід священиків. Дід Всеволода, отець Діонізій Нестайко служив деканом кількох парафій на Тернопільщині, парохом греко-католицької церкви (УГКЦ) Святого Миколая у місті Бучач. Батько Всеволода Зіновій Нестайко народився в Чернелиці; закінчив гімназію в м. Бучач, продовжив навчання у Відні, володів п’ятьма мовами. У Першій світовій війні був січовим стрільцем австрійської армії. Воював у лавах УГА, був на дипломатичній роботі, попав у польський табір полонених. Працював у Проскурові на цукроварні. Дід по материній лінії Іван Довганюк із селян-кріпаків Житомирщини, був успішним будівельником, все умів робити; був вельми дотепним чоловіком був. Мати письменника – Марія Довганюк здобула ґрунтовну освіту й 1913 року почала викладати російську мову та літературу. У роки Першої світової війни була сестрою милосердя в Російській імператорській армії – по інший бік фронту від свого майбутнього чоловіка. В автобіографії Всеволод Нестайко описав історію своєї появи на світ: “моя мама дуже полюбляла читати і справді особливого для мене дня, 30 січня 1930 року, читала роман Еріха Марія Ремарка “На західному фронті без змін”, який тоді вперше був перекладений російською мовою. Вона так захопилася читанням, що лише ненадовго відволіклася, щоб подарувати світові мене, після чого знову взялася за читання… Саме тоді старий єврей акушер сказав їй: “Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!” Нестайко жартував із цього приводу: “Так що я, можна сказати, народився між рядками”. І з пологового будинку дитя перевезли на вулицю Пушкіна у будинок мадам Шурман, бердичівської господарки салонів. І знову не все слава Богу: батько обрав синові ім’я Всеволод, а матері не подобалася коротка форма “Сєва”. От вона й іменувала сина Вадик. Коли хлопчикові було три роки, хтось із добрих сусідів доніс, що батько був січовим стрільцем і його арештували. Нестайко згадував: “Тата свого я не пам’ятаю. Скільки не напружую пам’ять – згадую лише цукерки, якими він мене частував у той вечір, коли прощався з нами… І ще згадую цирк і фокусницю Клео Доротті… Це було в Харкові. Мама повела мене й сестру в цирк, щоб трохи розрадити після того, як тато поїхав. Згодом виявилося, що поїхав назавжди”. Він загинув у 1933 році в радянському концтаборі. Маленький Вадик не вірив, що батька немає: “Він для мене залишався уособленням таємничості й чекання”. У страшному 1933 році, рятуючись від голоду, мама з двома дітьми переїхала в Київ, на вулицю Жилянську, 120, до материної рідної сестри Віри Іванівни. З того часу Вадим став киянином; до села малі Нестайки вибиралися тільки влітку – до родичів. Мати почала викладати російську мову та літературу в 56-ій школі; їх квартира знаходилась у приміщенні тієї ж школи. Саме з цих років Всеволоду і запам’яталась самотність: хворобливого хлопчика (“мабуть, немає такої дитячої хвороби, окрім рахіту, якою б не хворів у дитинстві”) мама зачиняла дома, а сама бігла на роботу. Вадику було чотири рочки, коли мати прочитала сину оповідання Антона Чехова “Ванька Жуков”, це був перший твір, над яким він пролив дитячі сльози. А любов до творчості Чехова Нестайко зберіг на все життя. Навіть перший редакторський гонорар він витратив на бюст Чехова. Хоч материнською мовою в родині була російська, та Вадима віддали вчитися до української школи, “щоб знав мову свого батька”. “З одного боку – це було весело – жити в школі, а з іншого… Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна записувала у щоденник: “Завтра прийди з батьками!” Мені до щоденника нічого не писали: моя мама була поряд”, – згадував письменник.Нестайко згадував: “У дитинстві я був худенький і маленький – чи не найменший у першому класі. І страшенно хотів якнайшвидше вирости. За порадою однокласника Васі, такого ж, як я, шпінгалета, я прив’язував до одної ноги важку праску, до другої – цеглину, хапався за верхню планку одвірка і висів, поки вистачало сил, намагаючись витягти своє тіло. А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову. Мама дивувалася, чого в мене постійний нежить. А коли я став по-справжньому дорослий, мені страшенно захотілося повернутися назад у дитинство – догратися, досміятися, добешкетувати. Вихід був один – стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, намагався писати якомога веселіше. Не поспішайте, як я колись, швидше виростати. Бо дитячі роки неповторні”. Через полум’яний колір волосся: “…Мене дражнили: “море горить”, “пожежна команда”, “рудий африканський їжачок” – руде волосся на моїй голові стирчало, наче голки в їжака, адже я робив собі “шевелюру” замість чубчика, щоб виглядати старшим”. Чи не тому 8-річний Вадим написав своє перше оповідання про відважного мисливця, який полював на бенгальського тигра в Африці? Мамі автора сподобалася розповідь про мисливця, у якого “ноги були волохаті, як у всіх чоловіків”. За словами Нестайка, “можу повторити за Чеховим: у дитинстві в мене не було дитинства”. Одинадцятирічним він зустрів війну, два роки поневірянь, голоду, страху облав і неволі. Про це він розповідав: “Ми не змогли виїхати, бо я знову захворів. Мамине серце розривалося навпіл. У Москві була моя сестра, яка вчилася там, в інституті. Два роки ми нічого про неї не знали. Навчання продовжував у підпільній школі, які організувала мама для дітей. Згадував письменник і націлений у нього чорний отвір дула німецького автомата на Куренівці, де на старому закинутому кладовищі з іншими хлопчиками рвав горіхи. “Жартівливому бистроокому Павлуші куля пробила скроню – він саме повернувся до мене, хотів щось сказати. Тільки вбивши Павлушу, німець побачив, що то хлопець, дитина. І в мене вже не вистрелив. Ніколи було, поспішав…”. Вадим не учився у п’ятому класі: Нестайка одразу прийняли до шостого класу київської школи № 63. У ті часи він разом із сусідом-однолітком Вітасиком Дяченком читали книжки Миколи Трублаїні (“Лахтак”, “Шхуна”, “Колумб”), Джека Лондона, Жуля Верна, Бориса Житкова, мріяли стати капітанами далекого плавання. Нестайко ніколи не був зразковим учнем. Сам себе у шкільні роки він називав “жевжикуватим”, дуже непосидючим, затятим любителем всіляких “приколів”. Бувало, що й учителі сміялися з його жартів, а часом виставляли за двері. А в старших класах навіть виганяли зі школи, проте Вадиму вдавалося самому залагоджувати свої справи з директором, щоб мати й не знала. Простудіював самостійно дев’ятий клас, склав екстерном екзамени і закінчив школу зі срібною медаллю (була одна четвірка з фізики). І подалися Вадим і Вітасик з документами вчитися на капітанів. Виявилось, що через особливості зору (дальтонізм, Всеволод не розрізняв червоного та зеленого кольорів) Нестайко не міг стати моряком, а Вітасик став капітаном. “Я не зогледівся, як несподівано виріс. Витягнувся майже під два метри, і ото дивина – перестав бути рудим. І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство – найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад! Назад – у дитинство. Та нема у часу дороги назад. Час іде тільки вперед…” Тож коли настав час обирати професію, вирішив, що це буде тільки література. З 1947 року Всеволод Нестайко навчався на слов’янському відділенні філологічного факультету Київського університету. На третьому курсі він розпочав літературну діяльність… із критики. “Мабуть, тільки браком досвідчених рецензентів можна пояснити той факт, що мене друкували тоді газети “Літературна Україна”, “Культура і життя”, навіть журнали “Дніпро” і “Вітчизна”, – зазначав письменник.У 1950 році Нестайків однокурсник Олег Микитенко вступив до аспірантури й залишив роботу в дитячому журналі “Барвінок”. “Я став працювати замість нього літредактором-коректором. Відтоді й почався мій зв’язок з українською дитячою літературою”, – згадував Всеволод Зіновійович. У “Барвінку” молодий письменник почав друкуватися й спілкуватися з класиками – Юрієм Яновським, Павлом Тичиною, Наталею Забілою, Оксаною Іваненко, Максимом Рильським. Автор геніально-веселих книг Всеволод Нестайко У 1952 році закінчив виш, працював редактором видавництва “Молодь”, з 1957 року по 1987 рік (30 років!) – редактором у видавництві “Веселка”. Був дуже вимогливим до себе та до інших. Якщо раптом траплялася помилка, приходив із київським тортом, схилявся перед редактором і казав: більше ніколи. Перше оповідання В. Нестайка для дітей побачило світ у 1954 році в журналі “Барвінок”. Цього ж року одружився з молодшою на рік філологінею Світланою. Знайшлася у них донечка Олена – майбутній філолог, перекладачка, синхроніст з французької мови. Мешкали у Києві на вул. Жилянській, пізніше на вул. Шовковичній. Перша збірка “Шурка і Шурко” вийшла у 1956 році. Відтоді автор написав 30 цікавих і дотепних книжок для дітей. Розповідаючи про своє бажання стати дитячим письменником, Всеволод Нестайко зазначив: “Всі болі розтоптаного війною мого дитинства викликали жагуче бажання знову повернутися в те дитинство і спробувати пережити його по-іншому, по-новому, не так, як жилося, а так, як мріялося, – сонячно, весело, цікаво, з пригодами не трагічними, а комічними, радісними, щасливими”. Якось Михайло Слабошпицький поцікавився, чому Нестайко над усім сміється, чи немає нічого святого. “А як розібратися, що святе? Хіба наші діти”, – почув у відповідь. У 27 років Всеволода Нестайка прийняли до Спілки письменників. А в Комуністичну партію вступав 1980 року, коли його змусила до цього службова посада. Через десять років, під час революції на граніті, коли побачив, як голодують студенти, вийшов із партії. Всеволод Нестайко – марафонець літературної творчості. Упродовж 1960-1980-х років він працював над трилогією про відомих сільських шибайголів, “васюківських тореадорів”. У 33 роки в Ірпені при вині та шашликах гусар, який випити любив, але ніколи на чотирьох не ходив, подарував світові найкращий український дитячий роман “Тореадори з Васюківки”. Багато чого в трилогії пов’язано з особистим досвідом письменника. Наприклад, образ Павлуші Завгороднього нагадував авторові самого себе одинадцятирічного. З відстані часу бачимо, що це дійсно найвидатніший і найулюбленіший дитячий роман в українській літературі. А тоді немало було закидів про дітей-селюків, нафталінову периферійність. Ганили, що письменник продовжує побутову селянську тематику, започатковану “Наталкою Полтавкою”, “Сватанням на Гончарівці”. У 1979 році Міжнародна рада з дитячої та юнацької літератури включила “Тореадорів з Васюківки” до Особливого Почесного списку Г. Х. Андерсена (Special Hans Christian Andersen Honor List) як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей, а фільм про сільських “тореадорів” здобув Гран-прі на Міжнародному кінофестивалі в Мюнхені (1968), на Міжнародному фестивалі в Алегзандрії (Австралія) – головну премію (1969). Фільм замовили 72 країни світу. В Україні на телеекранах фільм не з’явився, бо чиновники від культури знайшли в ньому наклеп на радянську дійсність, а героїв визнали “нетиповими піонерами”. І автор показав читачам і повісті в оповіданнях про урбанізованих підлітків “Одиниця з обманом” та “П’ятірка з хвостиком”. Кінофільм “Одиниця з “обманом” (за однойменною повістю) отримав премію на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1984) і спеціальний приз на Міжнародному фестивалі у Габрово (1985). Всеволод Нестайко написав понад 30 книжок для дітей, виходив накладами 30-50 тисяч примірників, отримував великі гонорари.Всеволод Нестайко – основоположник українського дитячого детективу. У 1990 році побачила світ його книга “Таємничий голос за спиною” цього літературного жанру. До речі, знаменитий “тореадор” Ява Рень, друг Павлуші Завгороднього, з’явився уже слідчим у книжках – “Неймовірні детективи” та “Таємничий голос за спиною”. Казковий серіал “Дивовижні пригоди в лісовій школі” автор писав більше 20 років, а радіопередача “Радіобайка Всеволода Нестайка” регулярно виходила протягом десятиріччя (з 1999 до 2009 рр.). Сонячна, людяна особистість, чиїм улюбленим звертанням до всіх було – “сонечко”, гуморист і веселун, чиї твори допомагали читачам “накопичувати радість” щоранку на вулиці Шовковичній прогулювався з песиком Дюком на повідку. Та останні місяці Всеволод Нестайко не виходив із дому, багато хворів, частково втратив зір. 16 серпня 2014 р. 84-річний Всеволод Зиновійович відійшов у вічність.

"Тореадори з Васюківки"

Всеволод Нестайко: 20 цитат з його найкращої книги “Тореадори з Васюківки” 30 січня згадуємо улюбленого дитячого письменника українців Всеволода Нестайка – у цей день він народився. Вдячні письменнику за його найкращу книгу – “Тореадори з Васюківки” й згадуємо цікаві цитати та життєві вислови з дитячого бестселера. Всеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 році у Бердичеві, а помер у віці 84 років 16 серпня 2014 році. Він був письменником, класиком сучасної української дитячої літератури, а для його творів характерне гумористичне обігравання імен та ситуацій. Він автор “Пригод Робінзона Кукурузо”, “Незнайомця з 13-ї квартири”, “Таємниць трьох невідомих”, а найпопулярніший його твір – трилогія “Тореадори з Васюківки”. *** Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбільше з усіх слів людських. Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають… *** …воно ото буває за таке іноді з людьми, що з хорошого геройського хлопця робиться казна-що, бурякова гичка… I через що? Через якусь чаплю у спідниці… Тьху! *** …веселі, дотепні люди – дуже, по-моєму, потрібні для життя, потрібніші за серйозних, поважних і суворих. Бо серйозні й поважні тільки наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово, і одразу легше працювати людям, і робота спориться, коли серед людей веселий чоловік. А коли начальник веселий і вміє жартувати, то взагалі чудово. *** Той, хто дбає тільки про власну шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова. *** Які хороші люди вранці! росою вмиті! Бадьорі, гарні, і якісь ніби навіть хрумкі, мов молоді огірочки! А очі в них які! Чисті і свіжі-свіжі, немов квіти, що тільки-но розцвіли. цитата Всеволода Нестайка - фото 383098 *** Ото дивно: якщо ти зробиш людині добро, вона тобі стає приємною. I навпаки, той, кому ти заподіяв щось зле, неприємний тобі. *** Ми хочемо від усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це діло – дружба. Найсвятіше і найчистіше почуття у світі. І найчистіше воно в дитинстві. Бережіть його і шануйте! Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі у світі – це друзі дитинства. І той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гірко буде. Бо дитинство не повторюється… і проживе той своє життя без дружби. І буде воно дуже безрадісним, хоч, може, й довгим. І не відчує він себе по-справжньому людиною. Бо найбільше ти Людина, коли щось робиш для друга. Пам’ятайте про це, хлопці! *** …замість бою биків у нас вийшов бій дураків. *** Ото вже справді – у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скільки в ній глуму, скільки сорому і ганьби. *** Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня. цитата Всеволода Нестайка - фото 383099 *** Е, синку, молоді можуть вмерти, а старі мусять вмерти… Так уже заведено. *** Та хай вона горить синім полум’ям, та горілка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб’ячий жир і то смачніший. Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п’ють!). Просто ті дорослі – такі самі, як діти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослі, ну i… *** Радість, не поділена з другом, – це не радість, навіть не пів радості, а якась поганська четвертушка, мізерія якась. *** …справжній поет тим і відрізняється від графомана, що вміє долати творчі труднощі. *** — Ти як, понімаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, візьму ременяку! — Ну й беріть. Тільки в нас у країні не б’ють дітей. Це в усіх газетах написано. Дітей б’ють тільки імперіалісти… цитата Всеволода Нестайка - фото 383100 *** Велика штука – футбол. По-моєму, футбол міг би навіть бути лікувальним заходом. Наприклад, для лікування нервовохворих. Та й від усіляких неприємностей і від поганого настрою футбол дуже помагає. *** Як добре живеться на світі, коли знайдено вихід із безвихідного становища! ***Лише тепер я збагнув одну істину – чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Ні! Найстрашніша хвороба безсиллям, бездіяльністю, нерухомістю. *** Не можна, ще не знаючи нічого, опаплюжувати те, у що люди віками вірили. *** От я зараз піду, прямо скажу йому, що він талант, i… дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантів головне – це не задаватися, їм обов’язково треба час від часу давати у вухо. цитата Всеволода Нестайка - фото 383101Лише тепер я збагнув одну істину – чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Ні! Найстрашніша хвороба безсиллям, бездіяльністю, нерухомістю. *** Не можна, ще не знаючи нічого, опаплюжувати те, у що люди віками вірили. *** От я зараз піду, прямо скажу йому, що він талант, i… дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантів головне – це не задаватися, їм обов’язково треба час від часу давати у вухо. цитата Всеволода Нестайка - фото 383101

Рідкісні слова

10 рідкісних українських слів, які варто запам’ятати Уявіть, є близько 300 тисяч слів у нашій мові, тож є ще безліч слів, які ми не знаємо. Пізнаймо українську разом! ~•~ Бескед – це крута скеля або ж урвище. Ще є такі синоніми до цього природного творіння: бескеддя, бескет, бескеття, бескид. Нумо вирушмо у мандрівку Карпатами й дорогою відвідаємо Сколівські бескиди. ~•~ Громовина – це блискавка. Вона ж блискавиця, блиски, грімниця, громовиця, моргавка тощо. Він заліз під ковдру не просто так – він боявся громовини. ~•~ Огуда – це погана слава або зіпсована репутація. Інші синоніми: гана, засудження, знеслава, осуд, очорнення, паплюження, хула тощо. Огуда – все, що виражало його лице щодо неї. ~•~ Почвара – це монстр або ж потвора, потороча, страхіття, страховисько, страшило, чудовисько тощо. Таких почвар він ще не бачив у своєму житті. При одному погляді на них, у нього завмирало серце. ~•~ Незугарний – це означення незграбної людини чи невмілої, бездарної. Попри свою молодість, він був дуже незугарний до роботи. ~•~ Суціга – це хитра та спритна у своїх вчинках людина. Таких ще називають пройдисвіт, нелюдько, горлоріз, паливода. Не водися з ним, адже він ще той суціга! ~•~ Гойний – це означення щедрої людини. Якщо мова йде про неживе, то мається на увазі багатий, врожайний, пишний та щедрий. Вони любили життя і були гойними настільки, що заслужили славу перший благодійників у місті. ~•~ Баляндраси – це пусті та веселі розмови про щось незначне. Такі буденні теревені ще називають базіканням, балачками, патяканням тощо. Ой, дівки, ті ваші баляндраси відривають від роботи, тож беріться за нитки та веретена, поки язики не постирали. ~•~ Длятися – це затримуватися, а ще баритися, гаятися, забарюватися, затримуватися, зволікати тощо. Мишко, не можна довго длятися, а то мама буде сварити, що знову пізно прийшли. ~•~ Шкодляк – це скупа людина, а ще жаднюга, жадько, жмикрут, загреба, скнара, скупар, скупендряга, скупій тощо. Всі знали, що він ще той шкодляк, тож за поміччю до нього навіть носа не потикали. *** Друзі! Поширюймо рекомендації мовознавців, робімо пропози «Рух За мову»

Павло Чубинський

27 січня виповнюється 185 років від дня народження Павла Чубинського - автора слів державного гімну України, відомого вченого-етнографа, поета, журналіста, юриста, активного діяча українського національного руху (1839-1884). Його науковий доробок за радянських часів був значною мірою знищений, оскільки виходив далеко за рамки офіційної ідеології, але його слово, віра в майбутнє свого народу "ще не вмерли" і будуть жити повік. Народився Павло Чубинський у дворянській родині на хуторі, що нині в межах м.Борисполя на Київщині. Його давнім предком був козак Іван Чуб, похований у Борисполі. Однак прадід відомий уже під прізвищем - Чубинський. Навчався у Другій Київській гімназії. Нині на тому місці (бул.Т. Шевченка, 18) встановлено меморіальну дошку. Потім здобував юридичну освіту в Петербурзькому університеті. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був знайомий зі світочами української культури: Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, а насамперед - з Тарасом Шевченком, який назавжди залишився для нього духовним вчителем, провідником у житті і творчості. У 1862 р. Павла Чубинського вислали "за врєдноє вліяніє на уми простолюдинів" (за українську діяльність) на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. У 1869 р. він дістав дозвіл на повернення до України і очолив етнографічно-статистичну експедицію географічного товариства. Після повернення із заслання Чубинський знову опинився в центрі громадського і наукового життя. У спогадах сучасників він постає як людина кипучої енергії, веселої запальної вдачі, прекрасний оповідач, та, мабуть, передусім - як чудовий організатор, котрий умів гуртувати навколо себе численних однодумців. Найголовнішою для нього завжди була громадська діяльність. У 1876 р. П.Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в "малоросійських" і столичних губерніях. У 1879 р. він тяжко захворів, його розбив параліч До кінця життя був прикутий до ліжка. Помер 26 січня 1884 р. Похований у Борисполі. Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

Михайло Старицький

У 1861 році нещасливе, світле кохання надихнуло його на написання вірша «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна, Видно, хоч голки збирай», а його двоюрідний брат написав музику. Пісня пізніше стала народною. Він є автором багатьох неологізмів, що міцно ввійшли в українську мову, зокрема: мрія, майбутнє, нестяма, байдужість, завзяття, темрява, страдниця, незагойний, приємність, чарівливий, сутінь, бойовище, маєво, знадливий, стуманілий, пестливий, привабливий, потужний. А ще він подарував світу, окрім інших драматичних творів ("Ой, не ходи, Грицю", "Талан", жартівливі п’єси "По-модньому" і "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка"), п'єсу "За двома зайцями», над героями якої сміялися і будуть сміятися не одне покоління українців. Михайло Старицький (1839-1904), український письменник, театральний і культурний діяч, корифей українського побутового театру. Пам'ятаймо своїх! Олена Шульжук

Про доньку Івана Франка

Маловідомий факт — дочка Івана Франка протягом двох десятиліть проживала в селі Довге Іршавського району. Ганна Франко (1892–1988) у 1919 році виїхала до Берліна з Місією Червоного Хреста для допомоги українським полоненим, де вийшла заміж за лікаря Петра Ключка. У 1921 році подружжя переїхало в Довге (на той час Чехословаччина), де Петро Ключко отримав посаду окружного лікаря. В Довгому дочка Івана Франка з чоловіком прожили аж до 1939 року. Ось що вона писала в своїх споминах про цей період життя: «...На Закарпатті в селі Довгім, куди мій чоловік дістав призначення на окружного лікаря, поклав він велику працю для піднесення здоровного стану населення. Зараз після війни стан здоров'я на Закарпатті був безнадійний. Тиф черевний і сипний, чорна віспа, дифтерія, шкарлятина й кір, коклюш і глисти, туберкульоза й сифіліс — це були щоденні явища, з якими треба було боротися. Чоловік добився у чеського уряду заложення й побудування домівки для диспансеру Масарикової Ліги, яка мала всі засоби й можливості від уряду для поборювання цих десяткуючих населення недуг. Працював днями й ночами, маючи під своєю опікою 8 сіл. 20-літня праця увінчалася значним успіхом. Деякі недуги, як тиф і віспа, зовсім зникли, а інші значно зменшилися. Епідемії дитячих хвороб були поборювані зараз же в зародку, туберкульозні діставали сталу опіку й допомогу, а шкірні недуги підпали під сувору контролю й примусове лікування. Систематичні лекції на ці теми причинилися до культурного їй до національного усвідомлення місцевого українського населення. Але вдячність населення була типова. Коли Гітлер передав у 1939 році Закарпаття мадярам — місцеві інтелігенти, «русскіє», поставили нас «под стєнку», щоб п'яні селяни нас розстріляли. Та все ж таки знайшлися чесні люди й наші приятелі, що не допустили до вбивства. Тоді мадяри протягом 24 годин насильно депортували мене й мого сина до Відня, а чоловіка забрали до концтабору в Нірадгазі. Ще впору вдалося мені його видобути з цього табору, де «культурні» мадяри били й катували національно усвідомлену молодь і селянство Карпатської України...» Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини. — Торонто: Ліга визволення України,1956. Історія мала продовження... У Відні у 1945 році енкаведисти арештували Петра Ключка і перевели до Львівської в'язниці. У 1946 році, після звільнення Петра, родина переїхала до Зальцбурґа (Австрія), а у 1948 році — до Торонто (Канада), де Ганна стала помітною постаттю українського культурного руху. З того часу спецслужби СРСР не дозволили Ганні приїхати до України — навіть на столітній ювілей Івана Франка у 1956 році. Лише у 1967 році Ганна Франко-Ключко отримала змогу вперше за багато десятиліть відвідати Україну. Під час подорожі країною не оминула і Довге. Автор: Transcarpathian Heritage _____________ На фото: Ганна Франко-Ключко з чоловіком. 1920 рік -------------- Коментар від дочки та онуки людей, які переховували Ганну Франко-Ключко в Довгому: "...Для мене це дуже хороша новина. Моя бабуся, Урста Марія, працювала домогосподаркою в сім'ї Анни Ключко-Франко. Під час мадярської окупації в селі дійсно були люди,які підтримували мадярську армію. Їх називали мадяронами. Бабуся з дочкою (моєю мамою) сховали сім"ю в горах, за що й хотіли їх розстріляти місцеві мадярони. Дійсно, Анна з Канади приїжджала в село Довге, де й зустрічалася з бабусею та мамою. На світлині (світлина у коментарях) я впізнаю дідуся (він на задньому плані, Урсту Юрія Михайловича, а на передньому - Сенинець Ганну, та Федора Ільканича (родина бабусі). Довгий час Анна Ключко-Франко та Марія Урста вели переписку. Багато вишивки та довжанського національного одягу знаходиться в музеях Торонто - бабусині роботи. Моя мамка була хресницею Анни. Це все, що я пам"ятаю з розповідей рідних..." автор: Марія Ворович На світлині: Ганна Франко з чоловіком Петром Ключком та сином Тарасом. Фото, 1920 р. P.S. У коментарях є й інші світлини Ганни Франко та світлини дітей і онуків Івана Франка. #ольга_береза #хусткування

Про Павла Тичину

Маловідомі факти про насичене особисте життя найвідомішого українського поета радянської епохи «Дон Жуана» Павла Тичину, про його чотири кохання, любовний трикутник і одну «панну Інну» 👇 Павло Тичина прожив цілком благополучне життя й багатьом запам’ятався хіба нудними славнями комуністичної партії. Але це несправедливо: крім «в полі трактор дир-дир-дир» Тичина писав прекрасну лірику. Любовну, зокрема. Отже, кохав? Звісно. У кожного творця є муза, а він був дуже творчою людиною – не лише поетом, а й художником, музикантом. «Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху», – стверджував Тичина. І це дійсно те, що об’єднує його жінок, яких було чимало, хоч це й дуже платонічні захоплення. Адже Тичина був ніжним, вразливим, сором’язливим романтиком із жіночним обличчям (в молодості був схожий на Ісуса Христа і вчився в семінарії). І ніколи, геть ніколи не лаявся. Однак у тихому вирі, як то кажуть… У своєму щоденнику Тичина писав: «У мене єсть донжуанізм. Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти свого Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх із землі підводив». ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~ Юнацькі страждання Тичина-семінарист закохувався регулярно, але, на жаль, без взаємності. Першим коханням, про яке залишилась дуже коротенька згадка, вважається Ляля з Чернігова, де юнак навчався. На її честь Тичина навіть взяв псевдонім Лялич і саме так виступав з музичними творами як композитор. Так, він взагалі найперше вважав себе музикантом. І був талановитим – співав у хорі, грав на струнних і духових інструментах, володів азами диригування, досконало знав нотну грамоту і навіть навчав цієї грамоти хорового диригента Григорія Верьовку. Згодом Тичина почав залицятися до Оксани Коцюбинської (фото в коментарях), з якою познайомився на творчих суботніх зустрічах у її батька Михайла Коцюбинського. Найімовірніше, саме їй присвячено вірш «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов». Дівчина також не відповіла взаємністю і невдовзі вийшла заміж за командира червоного козацтва Віталія Примакова. Доля її склалася трагічно: зовсім молодою вона померла під час пологів. Ще була літераторка, «пантера чоловічих сердець» Олена Пашинківська (Котова), що творила під псевдонімом Олена Журлива (фото в коментарях). Пізніше, у 1960-х, розбита таборами й прикута до ліжка, вона написала спогади про романтичні стосунки з поетом, який, до речі, до кінця життя надсилав їй гроші на ліки. Але дружині Ліді, кажуть, ці спогади не сподобалися, і вона спересердя їх знищила. В архіві самої Журливої збереглася тільки одна сторінка без початку й кінця, де згадується поет, що приніс їй проліски й цукерки. Також там ідеться про записочку від нього: «В моїй душі засвітився вогник, який ніяк згаснути не хоче». Олена у відповідь все сміялася. ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~ Любовний трикутник Цікаво, що Тичина часто закохувався у сестер. Імен і прізвищ їх багато, однак найбільш відомою є історія любовного трикутника з сестрами Коновал – Поліною та Інною (Нюсею, як він її називав). Саме Інні присвячений один з найкращих віршів поета: «О панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги… Сестру я Вашу так любив – дитинно, злотоцінно.…». Іронія долі в тому, що кохала його вона. А він – Поліну. І знов без взаємності. Познайомив Павла з сестрами, доньками поета й педагога Івана Коновала (Вороньківського), Віктор Коновал. І Поліна стала першим справжнім коханням 22-річного Тичини. Красуня, що чудово співала й серйозно займалася музикою, викликала в серці юнака вибух надзвичайних почуттів. Власне, всі ліричні поезії Тичини 1913-1917 років осяяні ними. Павлові здавалося, що він зустрів найріднішу душу. Однак Поліна соромилась юнака і прилюдно з нього кепкувала. Він же нічого не чув і не бачив – лише свій романтичний образ дівчини, «що пішла до світла, до науки» й боролась за відродження свого народу. Це виявилось зовсім не про Поліну. У 1917 році вона вийшла заміж за людину, ворожу українській культурі, зрадила недавні мрії й ідеали. Для Тичини це була страшна трагедія. Він хотів забути про неї, переконував себе, що забув, але все одно приніс Коновалам один зі перших примірників своїх «Сонячних кларнетів». А потім присвятив Поліні цикл «Панахидні співи» – про зранене серце й кохання без взаємності. Також цій парі присвячена картина Михайла Жука «Чорне і біле» (зображення картини див. у коментарях), написана у стилі модерн. Художник був вчителем Тичини й добре знав історію його кохання. В центрі картини зображені два янголи: чорний з сопілкою зовні дуже схожий на Павла Тичину, а в білому ангелі цілком можна впізнати Поліну Коновал. ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~ «Моя Весна» Скромна й лагідна Інна-Нюся намагалася спокутувати гріхи сестри. Вона кохала поета палко й жертовно, навіть освідчилася йому одного зимового вечора, але не могла замінити собою сестру. Тому й з’явився вираз «моя Весна» і вірші, присвячені їй. На жаль, Інна померла молодою – від сухот у квітні 1920-го. Її смерть стала потрясінням для Тичини: «Померла Нюся. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю». Він помилявся: Поля існуватиме для нього ще довго. Зрозумівши свою помилку, вона сама шукала привід зустрітися з ним. Спершу в Харкові: просила, щоби Павло виручив із тюрми її брата. Потім у Києві, де вони жили поруч. Збереглися її записки: «Павлусь! Мені дуже треба тебе побачити, зайди до мене? Я з дитиною у Києві тільки удвох». Він тоді не був офіційно розписаний, хоча й був у стосунках – й приходив. Його добре запам’ятала дочка Полі – вона, школярка, недолюблювала цього дядька, зокрема, за його вірші, які доводилось зубрити. Водночас на похорон Полі Павло не пішов – сказав, що хворіє Хоча думка про неї ще довго його переслідувала – працюючи над поемою-симфонією «Сковорода», він використав образ Поліни, щоб зобразити зрадницю, що вийшла за російського генерала. Та й обох сестер він згадував усе життя. У 74 роки, незадовго до смерті, він писав: «Де ті кружечки ділись грамофонні, які мені ставили у Воронькові Поля й Нюся, щоб я слухав пісень? О, як я їх слухав! Це було в 1913 році, коли я був у гостях у Коновалів». Загалом дослідники вважають, що Павло був захоплений обома сестрами. Дехто згадує, що була ще й третя муза – Наталя, кузина Поліни й Інни. Саме їй поет присвятив вірші «Зоставайся, ніч настала…» і «Спать мене поклала Тала на дівочій на руці». Але це також трагічна історія: вже на момент знайомства влітку у селі Наталя була невиліковно хвора. Невдовзі вони роз’їхалися, а за пів року Павло отримав від дівчини листа, що складався з чотирьох слів: «Прощай. Вмираю. Люблю. Наталя». Разом з нею померла мрія… ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~ Квартира за помірну плату Саме таку шукав Тичина у 1916 році в Києві, і знайшов – на Деміївці, вулиці Кузнечній. Не знаючи, як багато знайшов він водночас, хоча й не зразу. Господаркою квартири була Катерина Папарук, що мала 16-річну доньку Ліду. Спершу мати вагалася, чи варто заселяти неодруженого юнака у квартиру, де проживає молода дівчина. Але потреба в грошах змусила пані дозволити 25-річному Павлу Тичині жити з ними. З часом Ліда почала проявляти увагу до поета. Стала незамінною для нього: бігала в бібліотеку, була першим слухачем віршів, давала поради… Хоча вони все ще звертались на «Ви», але в щоденнику Тичина написав «моя» перед її ім’ям. Почуття зароджувалися дуже поволі. З усякими зигзагами на своєму шляху. Так, влітку 1920-го Тичина шукає усамітнення на хуторі в Межигір’ї. Пише в щоденнику: «Знову захотілось самотнього життя, розмови з усім світом, спостерігання за Лялею»… Хто така Ляля? Студентка-художниця Олена Ржечицька (фото див. у коментарях), якою він був дійсно захоплений. Про це свідчать щоденникові записи: «Як пролопотить ніжками Ляля, мені чогось так радісно стає. Як гарно на світі! Пастушка співає за горою, жовту квітку джміль пузатий нахиляє. Іноді такої сильної любові хочеться!» або «Побачив Лялю на березі. Оте струнке створіння дорожче мені за всі світи чудові? Не може буть, не знаю». А потім вже й не сумнівається: «Ливень застав нас із Лялею на Виноградній горі. Спочатку ми під деревом стояли, і я щоразу нагору вибігав: весело було, що стільки хмар жене!.. Униз побігли тільки тоді, коли на нас і нитки сухої не було. Розвалена гостиниця. Через вікно. Сиділи до півночі. Я цілував Лялю всю, всю! Перед самим собою одзначаю, що я вчора чистіший з чистих був. Цікаво й страшно». Тичині майже 30. Можливо, це вперше? Хтозна… Пізніше Ляля Ржечицька вийшла заміж за художника Василя Кричевського-молодшого. А Ліда Папарук таки дочекалася свого Павлуся. Хоча чекати довелося майже 20 років: познайомилися вони 1916 року, а офіційно зареєстрували шлюб аж 1939-го. ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~ Вірна Пенелопа Справжнє почуття між ними спалахнуло в розлуці, коли з 1923-го по 1934-й Тичина жив у Харкові, а Ліда в Києві. Поет написав близько 200 сентиментальних листів до своєї Десюки (так називали Ліду вдома). Таких, наприклад: «Дорогому Лідусику пишу листа. Лідочка – хорошая і славна дівчинка. Вона любить віршики. Як же Лідочка поживає? Я дуже часто почуваю лице і руки ваші і ваш сміх, і усміх ваш, і сум. Лідуся, не сумуйте, Павлусь хоч би там що, та вас найбільш цінує… Пишіть до мене, котенятко». І в листах це дійсно був роман. А в житті не зразу. Коли Тичина повернувся до Києва, під час візитів гостей він ще довго ховав Ліду у ванній кімнаті, вдаючи, що живе сам, а коли приховати очевидне не вдавалося, то, червоніючи, представляв її як «мою бібліотекарку». Водночас майбутню тещу, Катерину Кузьмівну, Павло дуже любив і поважав (пізніше навіть на її похоронних документах написав прізвище Папарук-Тичина). Вона врешті-решт і влаштувала заручини, бо куди ж це годиться. Історія така: оскільки Тичина все ніяк не наважувався освідчитися в коханні, Лідина мама закрила їх в окремій кімнаті. Сутеніло, Ліда була готова, Павло зітхав і крутився на дивані. Нарешті зважився спитати: «Чи можу я вас поцілувати?». Ліда відповіла ствердно. Тоді Павло зняв з носа пенсне, чмокнув Ліду в щічку, знову надів пенсне і склав чинно руки на колінах. Одружився Тичина, коли йому було вже 48 років. На дітей так і не зважився. Офіційно оформили свої стосунки Ліда й Павло напередодні 1940 року в Києві. Обрали РАГС далі від центру, на Деміївці, щоб менше людей знало. Ще 10 років Ліда залишалася на своєму прізвищі… Але це її не засмучувало: всі часи, що вони провели разом або нарізно, вона була його коханою, другом, помічницею у творчій праці, першим читачем, а то й тямущим критиком. На 40-річчя знайомства поет написав їй такі рядки: «Дивлюсь на тебе я не надивлюся – на очі сірі й брови в формі дуг, для мене ти, як з пісні «біле гуся», – кохана, люба і дружина, й друг». Тож все було недаремно. Ліда жартома звала Тичину «дівчачуром». Це означає «бабій», а ще так дражнять хлопчаків, які дружать з дівчатами. У ньому дійсно це було – особлива, майже дитяча ніжність і вразливість. Він не сідав до роботи, коли бачив метелика на своєму зошиті – не хотів сполохати. Оминав мурах на асфальті, щоб часом не роздавити. Любив «гудок паровоза в квінту». У нього було особливе вухо: всі звуки він сприймав, як музику. І Ліда іноді ніжно брала його зубами за це вухо. Їй можна було. Вони прожили разом 44 роки. Павло помер раніше за Ліду, і після його смерті вона зберегла його архів та атмосферу квартири, де вони жили. А ще залишилась чоловіковим менеджером: хвилюючись, що невдовзі настане доба його забуття або й заборони, якщо хтось знайде в рукописах щось крамольне, Ліда переглянула щоденники Тичини й замалювала чи повидирала звідти все, що їй видалось зайвим – від згадок про інших жінок до прізвища Хвильового. А потім і спогади, зібрані для мемуарного збірника про Тичину, ретельно перевірила. З найкращих намірів, звісно. З любові. Результат виправдав її старання – образ Тичини в історії лишився бездоганний. Автор: Вікторія Шапаренко P.S. світлини з описом дивіться в коментарях (обирайте функцію "усі коментарі") #ольга_береза #відомі_українці