Павло Чубинський

27 січня виповнюється 185 років від дня народження Павла Чубинського - автора слів державного гімну України, відомого вченого-етнографа, поета, журналіста, юриста, активного діяча українського національного руху (1839-1884). Його науковий доробок за радянських часів був значною мірою знищений, оскільки виходив далеко за рамки офіційної ідеології, але його слово, віра в майбутнє свого народу "ще не вмерли" і будуть жити повік. Народився Павло Чубинський у дворянській родині на хуторі, що нині в межах м.Борисполя на Київщині. Його давнім предком був козак Іван Чуб, похований у Борисполі. Однак прадід відомий уже під прізвищем - Чубинський. Навчався у Другій Київській гімназії. Нині на тому місці (бул.Т. Шевченка, 18) встановлено меморіальну дошку. Потім здобував юридичну освіту в Петербурзькому університеті. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був знайомий зі світочами української культури: Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, а насамперед - з Тарасом Шевченком, який назавжди залишився для нього духовним вчителем, провідником у житті і творчості. У 1862 р. Павла Чубинського вислали "за врєдноє вліяніє на уми простолюдинів" (за українську діяльність) на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. У 1869 р. він дістав дозвіл на повернення до України і очолив етнографічно-статистичну експедицію географічного товариства. Після повернення із заслання Чубинський знову опинився в центрі громадського і наукового життя. У спогадах сучасників він постає як людина кипучої енергії, веселої запальної вдачі, прекрасний оповідач, та, мабуть, передусім - як чудовий організатор, котрий умів гуртувати навколо себе численних однодумців. Найголовнішою для нього завжди була громадська діяльність. У 1876 р. П.Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в "малоросійських" і столичних губерніях. У 1879 р. він тяжко захворів, його розбив параліч До кінця життя був прикутий до ліжка. Помер 26 січня 1884 р. Похований у Борисполі. Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

Михайло Старицький

У 1861 році нещасливе, світле кохання надихнуло його на написання вірша «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна, Видно, хоч голки збирай», а його двоюрідний брат написав музику. Пісня пізніше стала народною. Він є автором багатьох неологізмів, що міцно ввійшли в українську мову, зокрема: мрія, майбутнє, нестяма, байдужість, завзяття, темрява, страдниця, незагойний, приємність, чарівливий, сутінь, бойовище, маєво, знадливий, стуманілий, пестливий, привабливий, потужний. А ще він подарував світу, окрім інших драматичних творів ("Ой, не ходи, Грицю", "Талан", жартівливі п’єси "По-модньому" і "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка"), п'єсу "За двома зайцями», над героями якої сміялися і будуть сміятися не одне покоління українців. Михайло Старицький (1839-1904), український письменник, театральний і культурний діяч, корифей українського побутового театру. Пам'ятаймо своїх! Олена Шульжук

Про доньку Івана Франка

Маловідомий факт — дочка Івана Франка протягом двох десятиліть проживала в селі Довге Іршавського району. Ганна Франко (1892–1988) у 1919 році виїхала до Берліна з Місією Червоного Хреста для допомоги українським полоненим, де вийшла заміж за лікаря Петра Ключка. У 1921 році подружжя переїхало в Довге (на той час Чехословаччина), де Петро Ключко отримав посаду окружного лікаря. В Довгому дочка Івана Франка з чоловіком прожили аж до 1939 року. Ось що вона писала в своїх споминах про цей період життя: «...На Закарпатті в селі Довгім, куди мій чоловік дістав призначення на окружного лікаря, поклав він велику працю для піднесення здоровного стану населення. Зараз після війни стан здоров'я на Закарпатті був безнадійний. Тиф черевний і сипний, чорна віспа, дифтерія, шкарлятина й кір, коклюш і глисти, туберкульоза й сифіліс — це були щоденні явища, з якими треба було боротися. Чоловік добився у чеського уряду заложення й побудування домівки для диспансеру Масарикової Ліги, яка мала всі засоби й можливості від уряду для поборювання цих десяткуючих населення недуг. Працював днями й ночами, маючи під своєю опікою 8 сіл. 20-літня праця увінчалася значним успіхом. Деякі недуги, як тиф і віспа, зовсім зникли, а інші значно зменшилися. Епідемії дитячих хвороб були поборювані зараз же в зародку, туберкульозні діставали сталу опіку й допомогу, а шкірні недуги підпали під сувору контролю й примусове лікування. Систематичні лекції на ці теми причинилися до культурного їй до національного усвідомлення місцевого українського населення. Але вдячність населення була типова. Коли Гітлер передав у 1939 році Закарпаття мадярам — місцеві інтелігенти, «русскіє», поставили нас «под стєнку», щоб п'яні селяни нас розстріляли. Та все ж таки знайшлися чесні люди й наші приятелі, що не допустили до вбивства. Тоді мадяри протягом 24 годин насильно депортували мене й мого сина до Відня, а чоловіка забрали до концтабору в Нірадгазі. Ще впору вдалося мені його видобути з цього табору, де «культурні» мадяри били й катували національно усвідомлену молодь і селянство Карпатської України...» Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина: Спомини. — Торонто: Ліга визволення України,1956. Історія мала продовження... У Відні у 1945 році енкаведисти арештували Петра Ключка і перевели до Львівської в'язниці. У 1946 році, після звільнення Петра, родина переїхала до Зальцбурґа (Австрія), а у 1948 році — до Торонто (Канада), де Ганна стала помітною постаттю українського культурного руху. З того часу спецслужби СРСР не дозволили Ганні приїхати до України — навіть на столітній ювілей Івана Франка у 1956 році. Лише у 1967 році Ганна Франко-Ключко отримала змогу вперше за багато десятиліть відвідати Україну. Під час подорожі країною не оминула і Довге. Автор: Transcarpathian Heritage _____________ На фото: Ганна Франко-Ключко з чоловіком. 1920 рік -------------- Коментар від дочки та онуки людей, які переховували Ганну Франко-Ключко в Довгому: "...Для мене це дуже хороша новина. Моя бабуся, Урста Марія, працювала домогосподаркою в сім'ї Анни Ключко-Франко. Під час мадярської окупації в селі дійсно були люди,які підтримували мадярську армію. Їх називали мадяронами. Бабуся з дочкою (моєю мамою) сховали сім"ю в горах, за що й хотіли їх розстріляти місцеві мадярони. Дійсно, Анна з Канади приїжджала в село Довге, де й зустрічалася з бабусею та мамою. На світлині (світлина у коментарях) я впізнаю дідуся (він на задньому плані, Урсту Юрія Михайловича, а на передньому - Сенинець Ганну, та Федора Ільканича (родина бабусі). Довгий час Анна Ключко-Франко та Марія Урста вели переписку. Багато вишивки та довжанського національного одягу знаходиться в музеях Торонто - бабусині роботи. Моя мамка була хресницею Анни. Це все, що я пам"ятаю з розповідей рідних..." автор: Марія Ворович На світлині: Ганна Франко з чоловіком Петром Ключком та сином Тарасом. Фото, 1920 р. P.S. У коментарях є й інші світлини Ганни Франко та світлини дітей і онуків Івана Франка. #ольга_береза #хусткування

Про Павла Тичину

Маловідомі факти про насичене особисте життя найвідомішого українського поета радянської епохи «Дон Жуана» Павла Тичину, про його чотири кохання, любовний трикутник і одну «панну Інну» 👇 Павло Тичина прожив цілком благополучне життя й багатьом запам’ятався хіба нудними славнями комуністичної партії. Але це несправедливо: крім «в полі трактор дир-дир-дир» Тичина писав прекрасну лірику. Любовну, зокрема. Отже, кохав? Звісно. У кожного творця є муза, а він був дуже творчою людиною – не лише поетом, а й художником, музикантом. «Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху», – стверджував Тичина. І це дійсно те, що об’єднує його жінок, яких було чимало, хоч це й дуже платонічні захоплення. Адже Тичина був ніжним, вразливим, сором’язливим романтиком із жіночним обличчям (в молодості був схожий на Ісуса Христа і вчився в семінарії). І ніколи, геть ніколи не лаявся. Однак у тихому вирі, як то кажуть… У своєму щоденнику Тичина писав: «У мене єсть донжуанізм. Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти свого Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх із землі підводив». ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~ Юнацькі страждання Тичина-семінарист закохувався регулярно, але, на жаль, без взаємності. Першим коханням, про яке залишилась дуже коротенька згадка, вважається Ляля з Чернігова, де юнак навчався. На її честь Тичина навіть взяв псевдонім Лялич і саме так виступав з музичними творами як композитор. Так, він взагалі найперше вважав себе музикантом. І був талановитим – співав у хорі, грав на струнних і духових інструментах, володів азами диригування, досконало знав нотну грамоту і навіть навчав цієї грамоти хорового диригента Григорія Верьовку. Згодом Тичина почав залицятися до Оксани Коцюбинської (фото в коментарях), з якою познайомився на творчих суботніх зустрічах у її батька Михайла Коцюбинського. Найімовірніше, саме їй присвячено вірш «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов». Дівчина також не відповіла взаємністю і невдовзі вийшла заміж за командира червоного козацтва Віталія Примакова. Доля її склалася трагічно: зовсім молодою вона померла під час пологів. Ще була літераторка, «пантера чоловічих сердець» Олена Пашинківська (Котова), що творила під псевдонімом Олена Журлива (фото в коментарях). Пізніше, у 1960-х, розбита таборами й прикута до ліжка, вона написала спогади про романтичні стосунки з поетом, який, до речі, до кінця життя надсилав їй гроші на ліки. Але дружині Ліді, кажуть, ці спогади не сподобалися, і вона спересердя їх знищила. В архіві самої Журливої збереглася тільки одна сторінка без початку й кінця, де згадується поет, що приніс їй проліски й цукерки. Також там ідеться про записочку від нього: «В моїй душі засвітився вогник, який ніяк згаснути не хоче». Олена у відповідь все сміялася. ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~ Любовний трикутник Цікаво, що Тичина часто закохувався у сестер. Імен і прізвищ їх багато, однак найбільш відомою є історія любовного трикутника з сестрами Коновал – Поліною та Інною (Нюсею, як він її називав). Саме Інні присвячений один з найкращих віршів поета: «О панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги… Сестру я Вашу так любив – дитинно, злотоцінно.…». Іронія долі в тому, що кохала його вона. А він – Поліну. І знов без взаємності. Познайомив Павла з сестрами, доньками поета й педагога Івана Коновала (Вороньківського), Віктор Коновал. І Поліна стала першим справжнім коханням 22-річного Тичини. Красуня, що чудово співала й серйозно займалася музикою, викликала в серці юнака вибух надзвичайних почуттів. Власне, всі ліричні поезії Тичини 1913-1917 років осяяні ними. Павлові здавалося, що він зустрів найріднішу душу. Однак Поліна соромилась юнака і прилюдно з нього кепкувала. Він же нічого не чув і не бачив – лише свій романтичний образ дівчини, «що пішла до світла, до науки» й боролась за відродження свого народу. Це виявилось зовсім не про Поліну. У 1917 році вона вийшла заміж за людину, ворожу українській культурі, зрадила недавні мрії й ідеали. Для Тичини це була страшна трагедія. Він хотів забути про неї, переконував себе, що забув, але все одно приніс Коновалам один зі перших примірників своїх «Сонячних кларнетів». А потім присвятив Поліні цикл «Панахидні співи» – про зранене серце й кохання без взаємності. Також цій парі присвячена картина Михайла Жука «Чорне і біле» (зображення картини див. у коментарях), написана у стилі модерн. Художник був вчителем Тичини й добре знав історію його кохання. В центрі картини зображені два янголи: чорний з сопілкою зовні дуже схожий на Павла Тичину, а в білому ангелі цілком можна впізнати Поліну Коновал. ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~ «Моя Весна» Скромна й лагідна Інна-Нюся намагалася спокутувати гріхи сестри. Вона кохала поета палко й жертовно, навіть освідчилася йому одного зимового вечора, але не могла замінити собою сестру. Тому й з’явився вираз «моя Весна» і вірші, присвячені їй. На жаль, Інна померла молодою – від сухот у квітні 1920-го. Її смерть стала потрясінням для Тичини: «Померла Нюся. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю». Він помилявся: Поля існуватиме для нього ще довго. Зрозумівши свою помилку, вона сама шукала привід зустрітися з ним. Спершу в Харкові: просила, щоби Павло виручив із тюрми її брата. Потім у Києві, де вони жили поруч. Збереглися її записки: «Павлусь! Мені дуже треба тебе побачити, зайди до мене? Я з дитиною у Києві тільки удвох». Він тоді не був офіційно розписаний, хоча й був у стосунках – й приходив. Його добре запам’ятала дочка Полі – вона, школярка, недолюблювала цього дядька, зокрема, за його вірші, які доводилось зубрити. Водночас на похорон Полі Павло не пішов – сказав, що хворіє Хоча думка про неї ще довго його переслідувала – працюючи над поемою-симфонією «Сковорода», він використав образ Поліни, щоб зобразити зрадницю, що вийшла за російського генерала. Та й обох сестер він згадував усе життя. У 74 роки, незадовго до смерті, він писав: «Де ті кружечки ділись грамофонні, які мені ставили у Воронькові Поля й Нюся, щоб я слухав пісень? О, як я їх слухав! Це було в 1913 році, коли я був у гостях у Коновалів». Загалом дослідники вважають, що Павло був захоплений обома сестрами. Дехто згадує, що була ще й третя муза – Наталя, кузина Поліни й Інни. Саме їй поет присвятив вірші «Зоставайся, ніч настала…» і «Спать мене поклала Тала на дівочій на руці». Але це також трагічна історія: вже на момент знайомства влітку у селі Наталя була невиліковно хвора. Невдовзі вони роз’їхалися, а за пів року Павло отримав від дівчини листа, що складався з чотирьох слів: «Прощай. Вмираю. Люблю. Наталя». Разом з нею померла мрія… ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~ Квартира за помірну плату Саме таку шукав Тичина у 1916 році в Києві, і знайшов – на Деміївці, вулиці Кузнечній. Не знаючи, як багато знайшов він водночас, хоча й не зразу. Господаркою квартири була Катерина Папарук, що мала 16-річну доньку Ліду. Спершу мати вагалася, чи варто заселяти неодруженого юнака у квартиру, де проживає молода дівчина. Але потреба в грошах змусила пані дозволити 25-річному Павлу Тичині жити з ними. З часом Ліда почала проявляти увагу до поета. Стала незамінною для нього: бігала в бібліотеку, була першим слухачем віршів, давала поради… Хоча вони все ще звертались на «Ви», але в щоденнику Тичина написав «моя» перед її ім’ям. Почуття зароджувалися дуже поволі. З усякими зигзагами на своєму шляху. Так, влітку 1920-го Тичина шукає усамітнення на хуторі в Межигір’ї. Пише в щоденнику: «Знову захотілось самотнього життя, розмови з усім світом, спостерігання за Лялею»… Хто така Ляля? Студентка-художниця Олена Ржечицька (фото див. у коментарях), якою він був дійсно захоплений. Про це свідчать щоденникові записи: «Як пролопотить ніжками Ляля, мені чогось так радісно стає. Як гарно на світі! Пастушка співає за горою, жовту квітку джміль пузатий нахиляє. Іноді такої сильної любові хочеться!» або «Побачив Лялю на березі. Оте струнке створіння дорожче мені за всі світи чудові? Не може буть, не знаю». А потім вже й не сумнівається: «Ливень застав нас із Лялею на Виноградній горі. Спочатку ми під деревом стояли, і я щоразу нагору вибігав: весело було, що стільки хмар жене!.. Униз побігли тільки тоді, коли на нас і нитки сухої не було. Розвалена гостиниця. Через вікно. Сиділи до півночі. Я цілував Лялю всю, всю! Перед самим собою одзначаю, що я вчора чистіший з чистих був. Цікаво й страшно». Тичині майже 30. Можливо, це вперше? Хтозна… Пізніше Ляля Ржечицька вийшла заміж за художника Василя Кричевського-молодшого. А Ліда Папарук таки дочекалася свого Павлуся. Хоча чекати довелося майже 20 років: познайомилися вони 1916 року, а офіційно зареєстрували шлюб аж 1939-го. ~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~ Вірна Пенелопа Справжнє почуття між ними спалахнуло в розлуці, коли з 1923-го по 1934-й Тичина жив у Харкові, а Ліда в Києві. Поет написав близько 200 сентиментальних листів до своєї Десюки (так називали Ліду вдома). Таких, наприклад: «Дорогому Лідусику пишу листа. Лідочка – хорошая і славна дівчинка. Вона любить віршики. Як же Лідочка поживає? Я дуже часто почуваю лице і руки ваші і ваш сміх, і усміх ваш, і сум. Лідуся, не сумуйте, Павлусь хоч би там що, та вас найбільш цінує… Пишіть до мене, котенятко». І в листах це дійсно був роман. А в житті не зразу. Коли Тичина повернувся до Києва, під час візитів гостей він ще довго ховав Ліду у ванній кімнаті, вдаючи, що живе сам, а коли приховати очевидне не вдавалося, то, червоніючи, представляв її як «мою бібліотекарку». Водночас майбутню тещу, Катерину Кузьмівну, Павло дуже любив і поважав (пізніше навіть на її похоронних документах написав прізвище Папарук-Тичина). Вона врешті-решт і влаштувала заручини, бо куди ж це годиться. Історія така: оскільки Тичина все ніяк не наважувався освідчитися в коханні, Лідина мама закрила їх в окремій кімнаті. Сутеніло, Ліда була готова, Павло зітхав і крутився на дивані. Нарешті зважився спитати: «Чи можу я вас поцілувати?». Ліда відповіла ствердно. Тоді Павло зняв з носа пенсне, чмокнув Ліду в щічку, знову надів пенсне і склав чинно руки на колінах. Одружився Тичина, коли йому було вже 48 років. На дітей так і не зважився. Офіційно оформили свої стосунки Ліда й Павло напередодні 1940 року в Києві. Обрали РАГС далі від центру, на Деміївці, щоб менше людей знало. Ще 10 років Ліда залишалася на своєму прізвищі… Але це її не засмучувало: всі часи, що вони провели разом або нарізно, вона була його коханою, другом, помічницею у творчій праці, першим читачем, а то й тямущим критиком. На 40-річчя знайомства поет написав їй такі рядки: «Дивлюсь на тебе я не надивлюся – на очі сірі й брови в формі дуг, для мене ти, як з пісні «біле гуся», – кохана, люба і дружина, й друг». Тож все було недаремно. Ліда жартома звала Тичину «дівчачуром». Це означає «бабій», а ще так дражнять хлопчаків, які дружать з дівчатами. У ньому дійсно це було – особлива, майже дитяча ніжність і вразливість. Він не сідав до роботи, коли бачив метелика на своєму зошиті – не хотів сполохати. Оминав мурах на асфальті, щоб часом не роздавити. Любив «гудок паровоза в квінту». У нього було особливе вухо: всі звуки він сприймав, як музику. І Ліда іноді ніжно брала його зубами за це вухо. Їй можна було. Вони прожили разом 44 роки. Павло помер раніше за Ліду, і після його смерті вона зберегла його архів та атмосферу квартири, де вони жили. А ще залишилась чоловіковим менеджером: хвилюючись, що невдовзі настане доба його забуття або й заборони, якщо хтось знайде в рукописах щось крамольне, Ліда переглянула щоденники Тичини й замалювала чи повидирала звідти все, що їй видалось зайвим – від згадок про інших жінок до прізвища Хвильового. А потім і спогади, зібрані для мемуарного збірника про Тичину, ретельно перевірила. З найкращих намірів, звісно. З любові. Результат виправдав її старання – образ Тичини в історії лишився бездоганний. Автор: Вікторія Шапаренко P.S. світлини з описом дивіться в коментарях (обирайте функцію "усі коментарі") #ольга_береза #відомі_українці

Брати Грімм

Осел сказав тигру: – Трава блакитна. Тигр відповів: – Ні, трава зелена. Спалахнула суперечка. Вони вирушили до лева - царя звірів, щоб він їх розсудив. Ще до того, як вони підійшли до лісової галявини, де на своєму троні сидів лев, осел почав кричати: – Ваша величність, чи правда, що трава синя? Лев відповів: – Так, правда, трава синя. Осел втішився й продовжив: – Тигр зі мною не згоден, сперечається і дратує мене. Будь ласка, покарайте його. Цар звірів проголосив: – Тигр буде покараний 5 роками мовчання. Осел на радощах підскочив й пішов геть, задоволено повторюючи: – Трава синя …. Тигр, покірно прийнявши своє покарання і запитав лева: – Ваша величність, за що ви мене покарали, адже трава зелена? Лев відповів: – Справді, трава зелена. Здивований тигр запитав: – Тоді чому ви мене покарали? Лев відповів: – Твоє покарання не має ніякого відношення до питання, яка трава – синя чи зелена. Ти покараний за те, що така розсудлива та розумна тварина як ти, не може витрачати свій час на суперечку з віслюком, а потім приходити до мене з цим питанням. Мораль: Найгірша трата часу – сперечатися з дурнем, якого не хвилює ні істина, ні реальність, а тільки утвердження його особистих переконань та ілюзій. Ніколи не витрачайте час на пошук аргументів, які не будуть почуті. Безглузді суперечки з людьми, для яких факт не аргумент, а доказ не шлях до істини. Твій спокій дорожчий. Коротка мораль: Коли неук кричить, мудрий мовчить.

" Ой у лузі червона калина..."

Автор відомої пісні-гімну «Ой у лузі червона калина», яка стала символом незламності українців, народився 21 січня 1881 року в селі Шманьківці колишнього Чортківського повіту (нині Чортківський район Тернопільської області). Мова піде про  українського поета, перекладача, журналіста, фейлетоніста, театрально-музичного критика, актора, режисера, громадського діяча Степана Чарнецького. Майбутній поет виховувався у сільській родині, був тринадцятою дитиною. Батько – парох Микола Чарнецький, помер під час епідемії тифу в травні 1882 року. Мати – Владислава Екгардт, з полонізованого німецького роду. Поетові  тоді навіть не сповнилося два з половиною рочки, його батько захворів на тиф і помер. Важка невиліковна недуга забрала не лише священика, а й троє його синів (Станіслав, Михайло і Володимир померли рік раніше батька, усі разом поховані на сільському цвинтарі у Шманьківцях). Сім’я Чарнецьких мала покинути сільське церковне проборство (службове і тимчасове господарство священнослужителя). Складно і нестерпно боляче було це зробити: жінка залишилася одна з десятком діточок. Життєві закони строгі, недарма в народі ходить прислів’я: „Дзвони дзвонять — священика хоронять, їмость з проборства гонять”. „Не хилися, червона калино, Маєш білий цвіт. Не журися, славна Україно, Маєш вільний рід” Після смерті батька хлопець разом з матір’ю перебираються до старшого сина Івана в місто Станіслав (нині Івано-Франківськ), де навчався в польській народній та реальній школі. Реальну школу закінчував уже у Львові, куди мати переїхала після трагічної загибелі старшого сина, і там 1901 року починає навчатися на інженерному факультеті Політехнічної школи. Після її закінчення Степан Чарнецький працював деякий час за професією, але манія до творчості взяла своє. Працював у Львові інженером у земській управі й крайовому відділі, помічником начальника залізничної дільниці, редактором часописів. Останнім місцем роботи була Львівська наукова бібліотека, де Степан Чарнецький був науковим співробітником у 1939-1941 роках. Видав збірки поезій «В годині сумерку» (1908), «В годині задуми» (1917), «Сумні ідем» (1920), прозових новел і фейлетонів, книги «Нарис історії українського театру в Галичині». Автор перекладів польською мовою творів українських авторів. “Чарнецький шляхтич і козак в одній особі, дідич і бурлака. Петроній і богеміст. Любить поезію старих дворів і блеск заржавілих мечів, і сяйво театральних квінтетів. Поезію вбачає в тихій мовчанці вечірнього села і в бурхливім шумі міського полудня. Його обличчя дуже складне. Але воно всміхається в сторону, де видно красу руко–нерукотворну”, — писав романтичний портрет свого побратима Богдан Лепкий. Перу Степана Чарнецького належить на жаль, ще не до кінця досліджена літературно–мистецька спадщина, апогеєм якої став вічний твір „Ой у лузі червона калина” — одна з найпоширеніших і найулюбленіших пісень українського народу. Як народилася «Ой у лузі червона калина» Перший варіант пісні з’явився у 1914 році, слова і музику до неї написав Степан Чарнецький. Здійснивши постановку трагедії Василя Пачовського про гетьмана Петра Дорошенка «Сонце руїни», він був не вдоволений фінальною піснею-скаргою України «Чи я в лузі не калина була». Для оптимістичнішого фіналу Степан Миколайович вставив у драму народну пісню «Розлилися круті бережечки». Він дещо переробив у ній слова, щоб її текст краще вписувався у зміст вистави. Та останній куплет залишив без змін. Крім того, Степан Чарнецький доробив до пісні нову, споріднену з народною, мелодію. Завдяки виставі пісня, а особливо її остання строфа «Ой у лузі…» стала відомою. Від акторів театру пісню сприйняла молодь. У серпні 1914 року в Стрию «Ой у лузі…» вперше почув чотар УСС Григорій Трух від стрільця Іваницького. Той її навчився від артистів львівського театру. Григорій Трух до першої строфи «Ой у лузі…» додав ще три, які й склали текст патріотичного гімну українських січових стрільців «Червона калина» («Ой, у лузі червона калина похилилася…»).

Валятися в постелі можна лише на російський лад. В українській мові ця словосполука має інші відповідники: вилежуватися, викачуватися. «Невістка працювала, а Кайдашиха все вилежувалася» (Іван Нечуй-Левицький, Кайдашева сім’я). «Щоб ішов служити, а не викачувався на подушках — за те!» (Степан Васильченко, Куди вітер віє). ~•~ Часто неправильно кажуть: у випадку необхідності. Це калька з російської. В українській мові іменник випадок означає конкретну подію в минулому, теперішньому чи майбутньому. Тому правильно: у разі потреби, якщо буде потреба, при потребі. ~•~ Хочете потішити себе чимось смачненьким? Хай це буде капучино, а не капучіно! Чому пишемо и, а не і? Згадайте правило дев’ятки: в іншомовних словах після приголосних д, т, з, с, ц, р, ж, ч, ш треба писати и. Їх легко запам’ятати за цією фразою: «Де ти з’їси цю чашу жиру». А як же італійська чіабата? Чому тут і, а не и? Бо далі йде голосний. Як і в словах фіалка, тріумф, соціалізм. ~•~ В українській мові вислів іти назустріч зазвича́й використовують в прямому значенні: «Стрів Антін несподівано Марту. Ішла назустріч (М. Коцюбинський). Відповідно до російського идти (пойти) навстречу українською мовою краще вживати слів сприяти (посприяти), допомагати (допомогти, підмогти). Наприклад: Влада обіцяла посприяти, але усе тривало, як і раніше. ~•~ Круглодобово — це слово-покруч з російської. Слова круглодобово в українській мові немає. Натомість є прислівник цілодобово та інші варіанти: цілу добу, день і ніч, 24 години. «Згадали, що на вокзалі ресторан працює цілодобово, і вирушили туди» (О.Гончар). «День і ніч марив Юлею. Та й домарився до того, що вирішив написати про неї повість» (А. Дімаров). ~•~ Не калька *** Друзі! Поширюймо рекомендації мовознавців, робімо пропозиції та зауваження! Спілкуймося правильно нашою мовою ! Поширюймо знання! Не забувайте вподобати сторінку «Рух За мову» #мова #українська_мова #рух_за_мову