10 НАЙПОШИРЕНІШИХ ОРФОЕПІЧНИХ ПОМИЛОК УКРАЇНЦІВ

Помилка 1️⃣: фикання. Тобто вживання в закритому складі російського губно-зубного звука [в], що наближений до [ф], замість українського губно-губного звука [ў]. Наприклад, фтофкмачювати замість ўтоўкмачувати. Такий самий звук, як у нас, коли губи не торкаються зубів, є в білоруській мові (військ — войскаў) і в англійській мові (верба — willow).

Помилка 2️⃣: помʼякшення [ч]. В українській мові [ч] твердий і помʼякшується тільки перед і, ю, я: чітко, ніччю, сторіччя.

Помилка 3️⃣: напруження [и]. Нещодавно почула від колеги: "Полюбы себе такым, якым ты є".

В українській літературній вимові [и] передньо-високо-середній і вимовляється без жодного напруження.

Помилка 4️⃣: неуподібнення свистячих до шиплячих (недотримання регресивної асиміляції приголосних). Правильно не смієшся, як у російській, а смієсся, не в книжці, а в книзьці, не на річці, а на ріцці.

Помилка 5️⃣: оглушення дзвінких звуків там, де не має бути асиміляції: замість дуб часто чуємо на російський лад дуп, замість народ чуємо нарот, замість казка — каска, замість ложка — лошка.

Помилка 6️⃣: змазування [й]: гуляе, працюе (як у рос. мові — гуляэт, работаэт). Правильно — гуляє, працює.

Помилка 7️⃣: помʼякшення [г], [к], [х] перед [и]: гінуть замість гинуть, захіщають замість захищають, навпакі замість навпаки.

Помилка 8️⃣: дзикання та цикання. Подзяка замість подяка, ціло замість тіло. Знаю навіть кількох тренерів з постановки голосу, які припускаються цієї помилки.

Помилка 9️⃣: акання — наближення ненаголошеного [о] до [а]. Це помилки Юлії Тимошенко: кааліция, любі маі, або: пачалось.

Помилка 🔟: укання — наближення ненаголошеного [о] до [у]: якщо пані Тимошенко скаже "хадімо", то на заході України скажуть "худімо". Але в літературній вимові [о] трохи наближується до [у] тільки перед наголошеним [у]: голубка (там асиміляція голосних).

Звісно, артикуляційна база кожного і кожної з нас залежить від регіону, де ми зростали, і погано коригується в дорослому віці. Наприклад, на Київщині, де народилася й виросла я, ви майже не почуєте твердого [ч]: там не чуєш, а чюєш. А глибокий [и] є не тільки на півночі, сході й півдні України, а й у Галичині та на Закарпатті.

Тому авжеж я не очікую, що всі в мить заговорять правильно. Проте знати літературну орфоепічну норму ми всі повинні, так само як прагнемо знати літературну лексичну норму і боремося з суржиком. А особливо про вимову мають дбати радіо- і телеведучі, актори й акторки, щоб бути взірцем для всіх. Бо, на жаль, зараз вимова багатьох з них ненормативна.

Говорімо правильно, і нехай усі звуки вʼються річечкою!🖊 Слово «майстерклас» походить від англійського masterclass. 

Вікіпедія подає вичерпне визначення цього поняття: метод навчання та конкретне заняття із вдосконалення практичної майстерності, що проводиться фахівцем у певній галузі творчої діяльності (музики, образотворчого мистецтва, літератури, режисури, акторської майстерності, дизайну, ремесла) для осіб, які зазвичай уже досягли достатнього рівня професіоналізму в цій сфері діяльності.

Отже, майстерклас — це метод навчання або ж конкретне заняття. 

📍 Ми не поєднуємо окреме слово «майстер» (тобто фахівець із певної галузі) і «клас» (кімната в школі чи підрозділ школи, який охоплює учнів одного року навчання та однакового рівня знань), бо не йдеться саме про ці два поняття. 

Слово «майстерклас» не має стосунку до будь-якого класу (співзвучне англійське слово class означає «урок», «заняття»). 

Якби ми писали майстер-клас через дефіс, то за таким самим принципом могли б утворити, наприклад, «початківець-клас» чи «майстер-коридор». Однак не утворимо, бо ж говоримо про геть інше поняття, яке запозичили цілісно з єдиним значенням.

Отже, англіцизм «майстерклас» треба писати разом.

Українці — народ креативний, тож сьогодні, крім майстеркласу, у нас є ще й майстер-лекції та майстер-курс.

На відміну від запозиченого «майстеркласу», ці слова писатимемо через дефіс, бо це суто українські новотвори. До речі, саме вони утворені в природний спосіб: слово «майстер» визначає особливість другого іменника (тобто «щось від майстра» чи «стосується майстра»), а «лекція» чи «курс» — той самий другий іменник, що позначає термін, про який ідеться.

Я не скажу, що мені приємно таке писати, бо це не полегшує ситуації, а радше ускладнює її, однак таке написання відповідає чинному правопису. 

Імовірно, колись у правилах з’явиться нове уточнення щодо дефіса, наприклад «пишемо через дефіс слова, щоб уникнути збігу трьох-чотирьох приголосних чи голосних», однак на сьогодні дефіс не виконує такої функції. Також хотілося б, щоб з’явилися чіткіші правила запозичування слів, щоб якраз не виникало таких абсурдів, коли слово, яке в мові-оригіналі пишеться разом (masterclass, chatbot, tiktok), в українській мові люди чомусь пишуть через дефіс.

📍 Отже, як і «бізнесмен», «стартап» чи «футбол», так само й «майстерклас» пишемо разом. А українські новотвори «майстер-лекція» і «майстер-курс» пишемо через дефіс (як і бізнес-проєкт чи фітнес-клуб).

.

.

© Редакторка Юлія Мороз

Наталя Забіла

 У дитинстві вона уявлялася мені строгою, “правильною”, у міру доброю й трошки сумною жінкою в синьому костюмі – десь такою, як учителька Варвара Іванівна, героїня її дитячої повісті: при нагоді продемонструє життєву мудрість, за потреби – нагодує обідом, а якщо доведеться – насварить, примусить червоніти. Читаючи її дитячі твори, суворо витримані в дусі радянської педагогіки, де крок праворуч, крок ліворуч…, – навіть помислити було неможливо про ідеали вільного кохання, три шлюби й ляпас, яким вона нагородила вічного соловейка української літератури Володимира Сосюру…

Наталя Забіла народилася 20 лютого 1903 року в яскравій дворянській родині з багатими мистецькими традиціями. Досі дивно, яким чином їй удалося уникнути партійних чисток, арештів та інших репресій у двадцяті, тридцяті, сорокові. І не просто уникнути горя (о, не просто!), а ще й вправно кермувати своїм доладним життєвим човником у партійному руслі, жодного разу не наразившись на підводні камені, яких у розквіт її життя зовсім не бракувало. Уже самого її походження могло би цілком вистачити якщо не на двадцять п’ять, то на десять точно… Серед її предків – поет-романтик Віктор Забіла, скульптор Пармен Забелло. Рідна тітка Наталі зображена на знаменитій Врубелівській картині “Царівна-лебідь” – тітка була відомою оперною співачкою й музою художника Врубеля. Наталя Забіла – далека родичка славетного клану Толстих… Зайвим буде й казати, що в її дитинстві не бракувало ні музики, ні поезії. Щоправда, коли родина переїхала з Санкт-Петербурга до Люботина на Харківщині, жити стало сутужніше – був якраз 1917 рік…

Після закінчення прискореного курсу гімназії Наталі доводиться багато працювати, щоб якось жити, зводити кінці з кінцями. Кілька років вона вчителює. Потім навчається в Харківському інституті народної освіти, на історичному відділенні. Усерйоз пробує писати. У студентські роки вперше одружується – із письменником Савою Божком. Їхнє подружнє життя не склалося. Сава мав виразну репутацію донжуана, був схильний до полігамії… За свідченнями деяких сучасниць, Наталя теж була далеко не взірцем подружнього смирення, покори та всепрощення.

Тетяна Кардиналовська пише: «За тодішнім звичаєм у неї було безліч романів, а також  чоловіків, від яких вона мала дітей, усе дівчаток, які всі чомусь вмирали ще немовлятами»… Не вельми добра згадка, що й казати! Письменниця Докія Гуменна про Наталю Забілу висловилася ще однозначніше: така собі письменниця, неправильного походження, усе життя трусилася перед кожною партійною чисткою, а популярність здобула тільки завдяки правильно дібраним супутникам життя… Так і виглядає, якщо не копати глибоко. Але якщо таки копати…. то хіба ж три шлюби свідчать про зваженість та тверезий розрахунок? Навряд.

Навряд чи розраховувала Забіла ховати своїх доньок – одну, а потім і другу, які “чомусь вмирали”…. Навряд чи солодким було її життя з другим чоловіком Антоном Шмигельським, бо він, якщо вірити очевидцям, був людиною вкрай неприємною, сексотив, бив дружину, погано ставився до сина від першого шлюбу. Наталя намагалася надолужувати творчістю й громадською роботою – у цьому вона досягла блискавичних успіхів. Критик Гельдфанбейн, який колись закидав молодій Забілі “буржуазно-дворянські залишки”, пожалкує про сказане. Уже ставши головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, добре натренувавши своє перо в літературознавстві й критиці, Забіла закине Гельдфанбейнові “буржуазний декаданс”…

У неї був закоханий Володимир Сосюра. “Вона була дуже красива ніжною і мрійною жіночою красотою з правильними рисами обличчя, тонкими крилатими бровами й довгими віями, за яким сіяли карі сонця її чудесних, глибоких, як щастя, очей. Це була Наталя Забіла…” Сучасники Сосюри згадують, що жінки, забачивши його десь у фойє театру, від захвату втрачали тяму – у прямому сенсі – такий він був красень! Сосюра запрошував Забілу на побачення, усіляко намагався подіяти на неї своїми чарами, випробуваними до того на багатьох і багатьох. А вона наче мала якийсь імунітет – замість говорити про “солодку муку”, Забіла читала йому суворі партійні нотації, намагалася привести у відповідність до норм будівничого комунізму його “розхристану натуру”. У них розійшлися погляди на книжку Валер’яна Поліщука. Пристрасна Забіла в запалі суперечки відважила Сосюрі замашного ляпаса. Сосюра пізніше згадував: “не так боліло, як було приємно”. Не зайвим буде додати, що в момент сварки Забіла була на третьому місяці вагітності!..

Поет Валентин Бичко назвав творчість Наталі Забіли “материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою”. Схоже, що ця материнська пісня була заспівана з відчаю. Цією материнською піснею Забіла ніби хотіла заповнити зяючу діру на місці її щасливого материнства, щасливого шлюбу, щасливого життя: “Любий мій! Я перш за все – самиця, І для мене діти – перш за все“, “Я – струнка, вигиниста пантера, Свій барліг невсипно стережу“. Дослідниця Тетяна Трофименко зауважує: “Якщо повернути до контексту рядки, котрими на свій розсуд жонглювали критики, побачимо, що в критикованих за фізіологічний еротизм віршах йдеться передусім про реалізацію материнської ролі.”

Вона встигла зробити блискучу літературну й партійну кар’єру. Була респектабельною письменницею й критикесою. Укладала шкільні читанки. Одягалася з витонченим смаком. Була спокійна, розважлива, впевнена – на перший погляд. Але якщо прочитати її дитячі твори трошки під іншим кутом, навіть тільки з огляду на імена маленьких героїв, то стає ясно і моторошно: відома всім радянським дітям безтурботна щаслива Ясочка – то її рано померла донька. Ось чому Наталя Забіла так любила дітей.

автор Сергій Осока

Всеволод Нестайко

Автор геніально-веселих книг Всеволод Нестайко Нестайко – давнє козацьке прізвище. Коли Катерина ІІ ліквідувала Запорізьку Січ, козак Нестайко не поїхав за Дунай, а осів у Бучачі на Тернопільщині, започаткував рід священиків. Дід Всеволода, отець Діонізій Нестайко служив деканом кількох парафій на Тернопільщині, парохом греко-католицької церкви (УГКЦ) Святого Миколая у місті Бучач. Батько Всеволода Зіновій Нестайко народився в Чернелиці; закінчив гімназію в м. Бучач, продовжив навчання у Відні, володів п’ятьма мовами. У Першій світовій війні був січовим стрільцем австрійської армії. Воював у лавах УГА, був на дипломатичній роботі, попав у польський табір полонених. Працював у Проскурові на цукроварні. Дід по материній лінії Іван Довганюк із селян-кріпаків Житомирщини, був успішним будівельником, все умів робити; був вельми дотепним чоловіком був. Мати письменника – Марія Довганюк здобула ґрунтовну освіту й 1913 року почала викладати російську мову та літературу. У роки Першої світової війни була сестрою милосердя в Російській імператорській армії – по інший бік фронту від свого майбутнього чоловіка. В автобіографії Всеволод Нестайко описав історію своєї появи на світ: “моя мама дуже полюбляла читати і справді особливого для мене дня, 30 січня 1930 року, читала роман Еріха Марія Ремарка “На західному фронті без змін”, який тоді вперше був перекладений російською мовою. Вона так захопилася читанням, що лише ненадовго відволіклася, щоб подарувати світові мене, після чого знову взялася за читання… Саме тоді старий єврей акушер сказав їй: “Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!” Нестайко жартував із цього приводу: “Так що я, можна сказати, народився між рядками”. І з пологового будинку дитя перевезли на вулицю Пушкіна у будинок мадам Шурман, бердичівської господарки салонів. І знову не все слава Богу: батько обрав синові ім’я Всеволод, а матері не подобалася коротка форма “Сєва”. От вона й іменувала сина Вадик. Коли хлопчикові було три роки, хтось із добрих сусідів доніс, що батько був січовим стрільцем і його арештували. Нестайко згадував: “Тата свого я не пам’ятаю. Скільки не напружую пам’ять – згадую лише цукерки, якими він мене частував у той вечір, коли прощався з нами… І ще згадую цирк і фокусницю Клео Доротті… Це було в Харкові. Мама повела мене й сестру в цирк, щоб трохи розрадити після того, як тато поїхав. Згодом виявилося, що поїхав назавжди”. Він загинув у 1933 році в радянському концтаборі. Маленький Вадик не вірив, що батька немає: “Він для мене залишався уособленням таємничості й чекання”. У страшному 1933 році, рятуючись від голоду, мама з двома дітьми переїхала в Київ, на вулицю Жилянську, 120, до материної рідної сестри Віри Іванівни. З того часу Вадим став киянином; до села малі Нестайки вибиралися тільки влітку – до родичів. Мати почала викладати російську мову та літературу в 56-ій школі; їх квартира знаходилась у приміщенні тієї ж школи. Саме з цих років Всеволоду і запам’яталась самотність: хворобливого хлопчика (“мабуть, немає такої дитячої хвороби, окрім рахіту, якою б не хворів у дитинстві”) мама зачиняла дома, а сама бігла на роботу. Вадику було чотири рочки, коли мати прочитала сину оповідання Антона Чехова “Ванька Жуков”, це був перший твір, над яким він пролив дитячі сльози. А любов до творчості Чехова Нестайко зберіг на все життя. Навіть перший редакторський гонорар він витратив на бюст Чехова. Хоч материнською мовою в родині була російська, та Вадима віддали вчитися до української школи, “щоб знав мову свого батька”. “З одного боку – це було весело – жити в школі, а з іншого… Я заздрив моїм друзям, яким наша вчителька Ліна Митрофанівна записувала у щоденник: “Завтра прийди з батьками!” Мені до щоденника нічого не писали: моя мама була поряд”, – згадував письменник.Нестайко згадував: “У дитинстві я був худенький і маленький – чи не найменший у першому класі. І страшенно хотів якнайшвидше вирости. За порадою однокласника Васі, такого ж, як я, шпінгалета, я прив’язував до одної ноги важку праску, до другої – цеглину, хапався за верхню планку одвірка і висів, поки вистачало сил, намагаючись витягти своє тіло. А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову. Мама дивувалася, чого в мене постійний нежить. А коли я став по-справжньому дорослий, мені страшенно захотілося повернутися назад у дитинство – догратися, досміятися, добешкетувати. Вихід був один – стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, намагався писати якомога веселіше. Не поспішайте, як я колись, швидше виростати. Бо дитячі роки неповторні”. Через полум’яний колір волосся: “…Мене дражнили: “море горить”, “пожежна команда”, “рудий африканський їжачок” – руде волосся на моїй голові стирчало, наче голки в їжака, адже я робив собі “шевелюру” замість чубчика, щоб виглядати старшим”. Чи не тому 8-річний Вадим написав своє перше оповідання про відважного мисливця, який полював на бенгальського тигра в Африці? Мамі автора сподобалася розповідь про мисливця, у якого “ноги були волохаті, як у всіх чоловіків”. За словами Нестайка, “можу повторити за Чеховим: у дитинстві в мене не було дитинства”. Одинадцятирічним він зустрів війну, два роки поневірянь, голоду, страху облав і неволі. Про це він розповідав: “Ми не змогли виїхати, бо я знову захворів. Мамине серце розривалося навпіл. У Москві була моя сестра, яка вчилася там, в інституті. Два роки ми нічого про неї не знали. Навчання продовжував у підпільній школі, які організувала мама для дітей. Згадував письменник і націлений у нього чорний отвір дула німецького автомата на Куренівці, де на старому закинутому кладовищі з іншими хлопчиками рвав горіхи. “Жартівливому бистроокому Павлуші куля пробила скроню – він саме повернувся до мене, хотів щось сказати. Тільки вбивши Павлушу, німець побачив, що то хлопець, дитина. І в мене вже не вистрелив. Ніколи було, поспішав…”. Вадим не учився у п’ятому класі: Нестайка одразу прийняли до шостого класу київської школи № 63. У ті часи він разом із сусідом-однолітком Вітасиком Дяченком читали книжки Миколи Трублаїні (“Лахтак”, “Шхуна”, “Колумб”), Джека Лондона, Жуля Верна, Бориса Житкова, мріяли стати капітанами далекого плавання. Нестайко ніколи не був зразковим учнем. Сам себе у шкільні роки він називав “жевжикуватим”, дуже непосидючим, затятим любителем всіляких “приколів”. Бувало, що й учителі сміялися з його жартів, а часом виставляли за двері. А в старших класах навіть виганяли зі школи, проте Вадиму вдавалося самому залагоджувати свої справи з директором, щоб мати й не знала. Простудіював самостійно дев’ятий клас, склав екстерном екзамени і закінчив школу зі срібною медаллю (була одна четвірка з фізики). І подалися Вадим і Вітасик з документами вчитися на капітанів. Виявилось, що через особливості зору (дальтонізм, Всеволод не розрізняв червоного та зеленого кольорів) Нестайко не міг стати моряком, а Вітасик став капітаном. “Я не зогледівся, як несподівано виріс. Витягнувся майже під два метри, і ото дивина – перестав бути рудим. І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство – найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад! Назад – у дитинство. Та нема у часу дороги назад. Час іде тільки вперед…” Тож коли настав час обирати професію, вирішив, що це буде тільки література. З 1947 року Всеволод Нестайко навчався на слов’янському відділенні філологічного факультету Київського університету. На третьому курсі він розпочав літературну діяльність… із критики. “Мабуть, тільки браком досвідчених рецензентів можна пояснити той факт, що мене друкували тоді газети “Літературна Україна”, “Культура і життя”, навіть журнали “Дніпро” і “Вітчизна”, – зазначав письменник.У 1950 році Нестайків однокурсник Олег Микитенко вступив до аспірантури й залишив роботу в дитячому журналі “Барвінок”. “Я став працювати замість нього літредактором-коректором. Відтоді й почався мій зв’язок з українською дитячою літературою”, – згадував Всеволод Зіновійович. У “Барвінку” молодий письменник почав друкуватися й спілкуватися з класиками – Юрієм Яновським, Павлом Тичиною, Наталею Забілою, Оксаною Іваненко, Максимом Рильським. Автор геніально-веселих книг Всеволод Нестайко У 1952 році закінчив виш, працював редактором видавництва “Молодь”, з 1957 року по 1987 рік (30 років!) – редактором у видавництві “Веселка”. Був дуже вимогливим до себе та до інших. Якщо раптом траплялася помилка, приходив із київським тортом, схилявся перед редактором і казав: більше ніколи. Перше оповідання В. Нестайка для дітей побачило світ у 1954 році в журналі “Барвінок”. Цього ж року одружився з молодшою на рік філологінею Світланою. Знайшлася у них донечка Олена – майбутній філолог, перекладачка, синхроніст з французької мови. Мешкали у Києві на вул. Жилянській, пізніше на вул. Шовковичній. Перша збірка “Шурка і Шурко” вийшла у 1956 році. Відтоді автор написав 30 цікавих і дотепних книжок для дітей. Розповідаючи про своє бажання стати дитячим письменником, Всеволод Нестайко зазначив: “Всі болі розтоптаного війною мого дитинства викликали жагуче бажання знову повернутися в те дитинство і спробувати пережити його по-іншому, по-новому, не так, як жилося, а так, як мріялося, – сонячно, весело, цікаво, з пригодами не трагічними, а комічними, радісними, щасливими”. Якось Михайло Слабошпицький поцікавився, чому Нестайко над усім сміється, чи немає нічого святого. “А як розібратися, що святе? Хіба наші діти”, – почув у відповідь. У 27 років Всеволода Нестайка прийняли до Спілки письменників. А в Комуністичну партію вступав 1980 року, коли його змусила до цього службова посада. Через десять років, під час революції на граніті, коли побачив, як голодують студенти, вийшов із партії. Всеволод Нестайко – марафонець літературної творчості. Упродовж 1960-1980-х років він працював над трилогією про відомих сільських шибайголів, “васюківських тореадорів”. У 33 роки в Ірпені при вині та шашликах гусар, який випити любив, але ніколи на чотирьох не ходив, подарував світові найкращий український дитячий роман “Тореадори з Васюківки”. Багато чого в трилогії пов’язано з особистим досвідом письменника. Наприклад, образ Павлуші Завгороднього нагадував авторові самого себе одинадцятирічного. З відстані часу бачимо, що це дійсно найвидатніший і найулюбленіший дитячий роман в українській літературі. А тоді немало було закидів про дітей-селюків, нафталінову периферійність. Ганили, що письменник продовжує побутову селянську тематику, започатковану “Наталкою Полтавкою”, “Сватанням на Гончарівці”. У 1979 році Міжнародна рада з дитячої та юнацької літератури включила “Тореадорів з Васюківки” до Особливого Почесного списку Г. Х. Андерсена (Special Hans Christian Andersen Honor List) як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей, а фільм про сільських “тореадорів” здобув Гран-прі на Міжнародному кінофестивалі в Мюнхені (1968), на Міжнародному фестивалі в Алегзандрії (Австралія) – головну премію (1969). Фільм замовили 72 країни світу. В Україні на телеекранах фільм не з’явився, бо чиновники від культури знайшли в ньому наклеп на радянську дійсність, а героїв визнали “нетиповими піонерами”. І автор показав читачам і повісті в оповіданнях про урбанізованих підлітків “Одиниця з обманом” та “П’ятірка з хвостиком”. Кінофільм “Одиниця з “обманом” (за однойменною повістю) отримав премію на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1984) і спеціальний приз на Міжнародному фестивалі у Габрово (1985). Всеволод Нестайко написав понад 30 книжок для дітей, виходив накладами 30-50 тисяч примірників, отримував великі гонорари.Всеволод Нестайко – основоположник українського дитячого детективу. У 1990 році побачила світ його книга “Таємничий голос за спиною” цього літературного жанру. До речі, знаменитий “тореадор” Ява Рень, друг Павлуші Завгороднього, з’явився уже слідчим у книжках – “Неймовірні детективи” та “Таємничий голос за спиною”. Казковий серіал “Дивовижні пригоди в лісовій школі” автор писав більше 20 років, а радіопередача “Радіобайка Всеволода Нестайка” регулярно виходила протягом десятиріччя (з 1999 до 2009 рр.). Сонячна, людяна особистість, чиїм улюбленим звертанням до всіх було – “сонечко”, гуморист і веселун, чиї твори допомагали читачам “накопичувати радість” щоранку на вулиці Шовковичній прогулювався з песиком Дюком на повідку. Та останні місяці Всеволод Нестайко не виходив із дому, багато хворів, частково втратив зір. 16 серпня 2014 р. 84-річний Всеволод Зиновійович відійшов у вічність.

"Тореадори з Васюківки"

Всеволод Нестайко: 20 цитат з його найкращої книги “Тореадори з Васюківки” 30 січня згадуємо улюбленого дитячого письменника українців Всеволода Нестайка – у цей день він народився. Вдячні письменнику за його найкращу книгу – “Тореадори з Васюківки” й згадуємо цікаві цитати та життєві вислови з дитячого бестселера. Всеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 році у Бердичеві, а помер у віці 84 років 16 серпня 2014 році. Він був письменником, класиком сучасної української дитячої літератури, а для його творів характерне гумористичне обігравання імен та ситуацій. Він автор “Пригод Робінзона Кукурузо”, “Незнайомця з 13-ї квартири”, “Таємниць трьох невідомих”, а найпопулярніший його твір – трилогія “Тореадори з Васюківки”. *** Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбільше з усіх слів людських. Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають… *** …воно ото буває за таке іноді з людьми, що з хорошого геройського хлопця робиться казна-що, бурякова гичка… I через що? Через якусь чаплю у спідниці… Тьху! *** …веселі, дотепні люди – дуже, по-моєму, потрібні для життя, потрібніші за серйозних, поважних і суворих. Бо серйозні й поважні тільки наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово, і одразу легше працювати людям, і робота спориться, коли серед людей веселий чоловік. А коли начальник веселий і вміє жартувати, то взагалі чудово. *** Той, хто дбає тільки про власну шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова. *** Які хороші люди вранці! росою вмиті! Бадьорі, гарні, і якісь ніби навіть хрумкі, мов молоді огірочки! А очі в них які! Чисті і свіжі-свіжі, немов квіти, що тільки-но розцвіли. цитата Всеволода Нестайка - фото 383098 *** Ото дивно: якщо ти зробиш людині добро, вона тобі стає приємною. I навпаки, той, кому ти заподіяв щось зле, неприємний тобі. *** Ми хочемо від усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це діло – дружба. Найсвятіше і найчистіше почуття у світі. І найчистіше воно в дитинстві. Бережіть його і шануйте! Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі у світі – це друзі дитинства. І той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гірко буде. Бо дитинство не повторюється… і проживе той своє життя без дружби. І буде воно дуже безрадісним, хоч, може, й довгим. І не відчує він себе по-справжньому людиною. Бо найбільше ти Людина, коли щось робиш для друга. Пам’ятайте про це, хлопці! *** …замість бою биків у нас вийшов бій дураків. *** Ото вже справді – у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скільки в ній глуму, скільки сорому і ганьби. *** Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня. цитата Всеволода Нестайка - фото 383099 *** Е, синку, молоді можуть вмерти, а старі мусять вмерти… Так уже заведено. *** Та хай вона горить синім полум’ям, та горілка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб’ячий жир і то смачніший. Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п’ють!). Просто ті дорослі – такі самі, як діти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослі, ну i… *** Радість, не поділена з другом, – це не радість, навіть не пів радості, а якась поганська четвертушка, мізерія якась. *** …справжній поет тим і відрізняється від графомана, що вміє долати творчі труднощі. *** — Ти як, понімаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, візьму ременяку! — Ну й беріть. Тільки в нас у країні не б’ють дітей. Це в усіх газетах написано. Дітей б’ють тільки імперіалісти… цитата Всеволода Нестайка - фото 383100 *** Велика штука – футбол. По-моєму, футбол міг би навіть бути лікувальним заходом. Наприклад, для лікування нервовохворих. Та й від усіляких неприємностей і від поганого настрою футбол дуже помагає. *** Як добре живеться на світі, коли знайдено вихід із безвихідного становища! ***Лише тепер я збагнув одну істину – чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Ні! Найстрашніша хвороба безсиллям, бездіяльністю, нерухомістю. *** Не можна, ще не знаючи нічого, опаплюжувати те, у що люди віками вірили. *** От я зараз піду, прямо скажу йому, що він талант, i… дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантів головне – це не задаватися, їм обов’язково треба час від часу давати у вухо. цитата Всеволода Нестайка - фото 383101Лише тепер я збагнув одну істину – чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Ні! Найстрашніша хвороба безсиллям, бездіяльністю, нерухомістю. *** Не можна, ще не знаючи нічого, опаплюжувати те, у що люди віками вірили. *** От я зараз піду, прямо скажу йому, що він талант, i… дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантів головне – це не задаватися, їм обов’язково треба час від часу давати у вухо. цитата Всеволода Нестайка - фото 383101

Рідкісні слова

10 рідкісних українських слів, які варто запам’ятати Уявіть, є близько 300 тисяч слів у нашій мові, тож є ще безліч слів, які ми не знаємо. Пізнаймо українську разом! ~•~ Бескед – це крута скеля або ж урвище. Ще є такі синоніми до цього природного творіння: бескеддя, бескет, бескеття, бескид. Нумо вирушмо у мандрівку Карпатами й дорогою відвідаємо Сколівські бескиди. ~•~ Громовина – це блискавка. Вона ж блискавиця, блиски, грімниця, громовиця, моргавка тощо. Він заліз під ковдру не просто так – він боявся громовини. ~•~ Огуда – це погана слава або зіпсована репутація. Інші синоніми: гана, засудження, знеслава, осуд, очорнення, паплюження, хула тощо. Огуда – все, що виражало його лице щодо неї. ~•~ Почвара – це монстр або ж потвора, потороча, страхіття, страховисько, страшило, чудовисько тощо. Таких почвар він ще не бачив у своєму житті. При одному погляді на них, у нього завмирало серце. ~•~ Незугарний – це означення незграбної людини чи невмілої, бездарної. Попри свою молодість, він був дуже незугарний до роботи. ~•~ Суціга – це хитра та спритна у своїх вчинках людина. Таких ще називають пройдисвіт, нелюдько, горлоріз, паливода. Не водися з ним, адже він ще той суціга! ~•~ Гойний – це означення щедрої людини. Якщо мова йде про неживе, то мається на увазі багатий, врожайний, пишний та щедрий. Вони любили життя і були гойними настільки, що заслужили славу перший благодійників у місті. ~•~ Баляндраси – це пусті та веселі розмови про щось незначне. Такі буденні теревені ще називають базіканням, балачками, патяканням тощо. Ой, дівки, ті ваші баляндраси відривають від роботи, тож беріться за нитки та веретена, поки язики не постирали. ~•~ Длятися – це затримуватися, а ще баритися, гаятися, забарюватися, затримуватися, зволікати тощо. Мишко, не можна довго длятися, а то мама буде сварити, що знову пізно прийшли. ~•~ Шкодляк – це скупа людина, а ще жаднюга, жадько, жмикрут, загреба, скнара, скупар, скупендряга, скупій тощо. Всі знали, що він ще той шкодляк, тож за поміччю до нього навіть носа не потикали. *** Друзі! Поширюймо рекомендації мовознавців, робімо пропози «Рух За мову»

Павло Чубинський

27 січня виповнюється 185 років від дня народження Павла Чубинського - автора слів державного гімну України, відомого вченого-етнографа, поета, журналіста, юриста, активного діяча українського національного руху (1839-1884). Його науковий доробок за радянських часів був значною мірою знищений, оскільки виходив далеко за рамки офіційної ідеології, але його слово, віра в майбутнє свого народу "ще не вмерли" і будуть жити повік. Народився Павло Чубинський у дворянській родині на хуторі, що нині в межах м.Борисполя на Київщині. Його давнім предком був козак Іван Чуб, похований у Борисполі. Однак прадід відомий уже під прізвищем - Чубинський. Навчався у Другій Київській гімназії. Нині на тому місці (бул.Т. Шевченка, 18) встановлено меморіальну дошку. Потім здобував юридичну освіту в Петербурзькому університеті. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був знайомий зі світочами української культури: Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, а насамперед - з Тарасом Шевченком, який назавжди залишився для нього духовним вчителем, провідником у житті і творчості. У 1862 р. Павла Чубинського вислали "за врєдноє вліяніє на уми простолюдинів" (за українську діяльність) на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. У 1869 р. він дістав дозвіл на повернення до України і очолив етнографічно-статистичну експедицію географічного товариства. Після повернення із заслання Чубинський знову опинився в центрі громадського і наукового життя. У спогадах сучасників він постає як людина кипучої енергії, веселої запальної вдачі, прекрасний оповідач, та, мабуть, передусім - як чудовий організатор, котрий умів гуртувати навколо себе численних однодумців. Найголовнішою для нього завжди була громадська діяльність. У 1876 р. П.Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в "малоросійських" і столичних губерніях. У 1879 р. він тяжко захворів, його розбив параліч До кінця життя був прикутий до ліжка. Помер 26 січня 1884 р. Похований у Борисполі. Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

Михайло Старицький

У 1861 році нещасливе, світле кохання надихнуло його на написання вірша «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна, Видно, хоч голки збирай», а його двоюрідний брат написав музику. Пісня пізніше стала народною. Він є автором багатьох неологізмів, що міцно ввійшли в українську мову, зокрема: мрія, майбутнє, нестяма, байдужість, завзяття, темрява, страдниця, незагойний, приємність, чарівливий, сутінь, бойовище, маєво, знадливий, стуманілий, пестливий, привабливий, потужний. А ще він подарував світу, окрім інших драматичних творів ("Ой, не ходи, Грицю", "Талан", жартівливі п’єси "По-модньому" і "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка"), п'єсу "За двома зайцями», над героями якої сміялися і будуть сміятися не одне покоління українців. Михайло Старицький (1839-1904), український письменник, театральний і культурний діяч, корифей українського побутового театру. Пам'ятаймо своїх! Олена Шульжук